30 липня 2014 р.

Метеостанція і гарні графіки T(t)

Два місяці тому купив метеостанцію Oregon Scientific RAR500N із трьома радіодатчиками, про яку мріяв, мабуть, зо 2 роки, але все не наважувався купити, бо "нащо воно тобі треба". Місяць вона стояла просто так, але потім я запитав себе: чому я не можу будувати графіки залежності температури від часу? Неподобство!


13 липня 2014 р.

Як зекономити на фотоапараті з GPS

Мені подобаються геотеги у фотографіях. Геотеги такі ж, або навіть більш корисні, ніж теги облич. Уже з’являються програми, які дозволяють показувати протеговані фото на карті у приємному і цікавому вигляді:


Зазвичай, після поїздок із фотоапаратом я сідав за комп’ютер і проставляв координати фотографій вручну із мріями про те, що одного дня я придбаю собі "тушку" з вбудованим GPS-приймачем. Але кілька тижнів тому знайшов для себе набір програм, які компенсують відсутність GPS у камери наявністю цього модуля в телефоні.

Ідея проста: синхронізуємо годинники фотоапарата і телефона, записуємо на телефоні GPS-координати з датами (я для цього використовую GPSLogger), на фотоапараті ж дата зйомки записується в фото автоматично. Після подорожі копіюємо GPS-трек і фото в одну папку і запускаємо програмку (таких багато, я для себе вибрав GeoSetter), яка співставляє час та координати фото і записує GPS-інформацію у самі знімки.

На цьому можна було б закінчити. Але я додам іще один hack, який дозволяє (за рахунок меншої точності) обійтися без програми на телефоні, але не без самого телефона. Як відомо, Google слідкує за нами, якщо ми, звісно, дозволили йому. Але зараз із цього можна отримати вигоду. Отже, якщо google має дозвіл на відстежування місцезнаходження, то тут зберігається історія переміщень телефона. Виглядає вона так:


Беруться ці координати із GPS-даних, якщо такі дані доступні, якщо ж вони недоступні, то знаходиться положення телефона відносно базових станцій та WiFi-точок, у більшості випадків похибка складає десятки метрів. Так от, цей графік можна завантажити (вибрати потрібний день, натиснути не шестерню у правому нижньому куті, вибрати "Експортувати цей день у файл KML") і використати для геотегування. Але не все так просто, KML-формат у ґуґла "кривий", тому отриманий kml-файл потрібно спочатку перекодувати у придатний для GeoSetter-а формат, наприклад, gpx, за допомогою програмки RouteConverter. Після цього можна тегувати фото.

10 травня 2014 р.

Хороше Мукачево

Учора був пост про погане Мукачево. Признатись, мені було досить важко його писати, адже Мукачево — можливо, одне із найкращих міст України. Тут дуже багато всього зроблено саме так, як має бути: пішохідна зона у центрі, центральні вулиці вимощені бруківкою, жодного підземного пішохідного переходу, відмежовані тротуари від дороги, тому паркова на тротуарах — велика рідкість.

8 травня 2014 р.

Погане Мукачево

Зовні Мукачеве здається чистим та охайним, але варто трохи зійти із протоптаної дороги.

1. "Фішка" міста — замок Паланок, з нього й почнемо. Весь замок зараз у квітах, але квіти ростуть прямо зі стін.


15 грудня 2012 р.

Про походи в театр

Чомусь до вистав я зустрічаю принципово інше ставлення, ніж до фільмів. Кілька днів тому намагався віддати квиток у театр, який раптово став непотрібним, своїм друзям. Обдзвонив майже усіх, ніхто не захотів іти. З однієї сторони, я розумію, звідки беруться корені цього явища, але важко з ним змиритися.

Для мене похід у театр — подія, яка від походу в кіно відрізняється тільки тим, що планувати її я починаю за місяць, а не за день, до початку. Власне, планування мене й дратує. Опишу, що мене не влаштовує в цьому процесі.

20 серпня 2012 р.

Поїздка в Зону

Поїхати в Чорнобиль і Прип’ять я вже давно хотів, але, мабуть, не дуже сильно. Тож коли Богдан запропонував поїхати разом з татом, я не міг відмовитися.

Поїздка відбулася в суботу прохолодного літнього ранку. Відправлялися від вокзалу, через півтори години були на КПП в Дитятках. Дочекалися екскурсовода і рушили. Настрій у групи був чудовий, зовсім невідповідний відвідуваним місцям.

Першим ми побачили Чорнобиль. Зовні виглядає як звичайне місто — вікна в будинках засклені, вулиці прибрані, от тільки людей мало — наразі там проживає біля 4000 мешканців, більшість за системою 15-15 (2 тижні тут, 2 тижні деінде). Єдине, що відрізняється — труби прокладені не під, а над землею, яка місцями радіоактивна.

По дорозі до Прип’яті ми пройшли ще один КПП, а також відвідали сільський дитсадок.

Прип’ять віддає розрухою людей і буянням природи. На центральному майдані ростуть яблука, мені чомусь це нагадало, як на римському форумі вирощували зерно у період застою. Дерева метрів 10 висотою виростають там, де колись постійно ходили люди. П’ятиповерхівок за деревами фактично не видно.

Втім, люди встигли вже скрізь побувати, все, що представляло хоч якусь цінність, зникло, у всіх приміщеннях цілковитий безлад. Багато де валяються порожні пластикові пляшки з-під пива та води, сигаретні окурки і т.п., майже всі вікна в будинків у центрі вибиті, але в тих, що на окраїні, майже всі цілі.

Утім, повно атрибутів СРСР, які ніякої цінності не представляють — плакати, книжки, пляшки — усе віддає тим періодом. Час тут зупинився у 1986 році. Саме це я й хотів побачити.

Ще одна штука, варта уваги — велетенські соми та інші величезні риби у ставі-охолоджувачі за кілька метрів від реактора. Плавають, чекаючи на хліб, який їм кидають екскурсанти. На березі на цей же хліб полюють голуби, а якщо хліб кинути між водою та берегом, відбувається війна стихій води та повітря — риба починає битися з голубами, завдаючи останнім ударів хвостом.

По дорозі назад зупинилися в ще одному селі, походили по хатах, зайшли в клуб. За 26 років там майже згнила підлога, а навколо хат повиростали величезні дерева. Вибиті двері згнили, залишилися тільки іржаві металеві частини. Природа забирає своє — там, де 300 років тому ріс ліс, знову росте ліс.

15 квітня 2012 р.

International Student Physicists' Tournament

Отже, наша команда «Оператор «Ы» виграла Всеукраїнський студентський турнір фізиків і здобула право представляти Україну на Міжнародному студентському турнірі фізиків. У нашу команду ми взяли ще двох людей із команди «малих» — Ваню Лучка та Ігоря Демковича з 3 та 1 курсу відповідно.

Поїздка почалася в суботу зранку із київського метро. Звідти ми добралися до залізничного вокзалу, почекали Кельника, сіли на маршрутку і доїхали до аеропорту «Бориспіль».

Увесь час у голові крутилася пісня “Airplane” Вакарчука:

«Take me high, take me high, my airplane,
take me high, take me high, my airplane,
take me high, take me down and back again».

Нам видали шалені добові, частину ми одразу поміняли на рублі. Настрій у всіх був піднесений.

Літак здався мені схожим на вагон «Подільського експресу», точніше, на 2 вагони, з’єднані разом. Принципово нових відчуттів не було, тільки прикольно дивитися на хмари зверху. І влітати в них — теж гарно.

Був початок квітня. У Києві вже з тиждень пригрівало сонце і зеленіла травичка. Ніщо не віщувало біди, тож думка про те, що варто взяти речі тепліше в Москву, мені в голову вчасно не прийшла, про що я й пошкодував одразу, як ми вийшли з аеропорту. Увесь час у Москві лежав сніг, який навіть не думав зникати. Погода така, яка в Києві була місяць тому.

Перше, що в Москві кидається в очі — це, мабуть, ціни. У 1.5 рази вище, ніж у Києві. А ще постійно думаєш: «а в гривнях це скільки?» Тим, хто ділив на 3 чи 4, було простіше, я ж множив на коефіцієнт 0.273.

Крім цін, важко звикнути до мови — вона російська. Спочатку я на російську мову відповідав українською, а після здивованого погляду те саме повторював російською, у кінці ж на російську від наших же відповідав російською, після чого думав: «тю, він же українську розуміє». Діма (з Донецької області) мужньо намагався говорити українською, хоч у Києві розмовляє російською — йому подобалася реакція оточуючих москвичів.

Гуртожиток, у якому нас поселили, був шикарним (порівняно з харківським та київським): 2 кімнати, балкон, кухня, електрочайник, холодильник, ванна/туалет — фактично квартира, причому все доволі нове. Мабуть, для швейцарців чи румун це нормально, для нас це було вражаюче.

Харчувалися ми в столовій МФТІ, в яку нам видавали талони на сніданки, обіди та вечері — в сумі 400 рублів на день на чоловіка. Реально вистачало б і 300, тож на решту ми скуповували всілякі бутерброди, кекси, чай і все таке, чим можна підкріпитися в гуртожитку. Їжа, як на мене, гірше, ніж у нас у столовій, запіканкою навіть отруївся, але минулося.

Отже, приїхали і поселилися ми в суботу, тоді ж було і відкриття турніру. Приймали участь 6 команд: 2 з Москви, Київ, Львів, Швейцарія, Румунія. Уже в неділю грались перші 2 гри, а в понеділок — останні дві. Вівторок — день відпочинку, середа — фінал. Четвер — вільний день, п’ятниця — виліт у Київ.

Офіційна мова — англійська, всі нею розмовляли, і це було спершу незвично, але за кілька днів усі, здається, втягнулися. У перший день я співдоповідав із Катею задачку постійно запинаючись, не дивлячись на простоту лексики, а вже на фіналі «невимушено» рецензував. Мені сподобалося, атмосфера англійської мови дуже приємна.

Узагалі, сама організація турніру — відмінна: і екскурсія, і побут, і супровідниця з Москви для команди, і навіть такі приємні дрібниці як і сувенірні футболки-чашки і кава та тістечка у перерві між боями («кава-брейки»). Такого рівня я ще не бачив. Можливо, це норма, але після Харкова, де усім було до нас байдуже, було приємно.

Журі наполовину, якщо не більше, московське. Дехто банально «не в’їжджає» в розв’язок задачі, а тим більше якщо він презентується англійською. Суб’єктивно, оцінювання менш справедливе, ніж у Харкові.

У вівторок було організовано екскурсію в Москву. Хоч ми й пройшли у фінал, але четверо з нас дозволили собі поїхати на екскурсію: Діма з Ігорем залишилися досипати та дороблювати задачу. Москва вражає своїми розмірами та пробками. Чогось подібного до Тверської я не бачив — монументальна вулиця. Купа всього, що привертає увагу. Екскурсія англійською, але все зрозуміло — краса. А от метро нікудишнє. Старі вагони, темні станції. Знову ж, це все суб’єктивно.

На Червоній площі українці вирішили сфотографуватися на фоні храму Василія Блаженого з прапорами. У нашої команди був один прапор, у команди Львова — ще два. Але не встигли ми їх навіть толком розгорнути, як до нас під’їхав поліціянт і ввічливо попросив сховати і більше на Червоній площі їх не піднімати, мовляв, тут можна тільки прапори Росії і Москви. Прапор України можете розгортати будь-де, але не тут. Ех…

У фіналі грали ми, Москва і Швейцарія. Команди були на сцені, але зал майже порожній. Усе-таки Всеукраїнський СТФ — масштабніше, ніж Міжнародний, там і суддів, і глядачів на фіналі більше було. Тим не менш, фінал відіграли, зайняли друге місце, перше дісталося господарям. Очевидно, що двічі підряд Україна Росію в Росії перемогти не може, а у Швейцарії рівень не той, щоб вигравати. Дипломів видали 6: один перший, два других і три третіх.

Після фіналу організували застілля, де навіть було спиртне. Слухали, як співає Кельник — гарно. Слухали швейцарців. Співали українські народні і не тільки пісні. Було весело.

Підсумовуючи, було весело! Хочу ще!