15 квітня 2012 р.

International Student Physicists' Tournament

Отже, наша команда «Оператор «Ы» виграла Всеукраїнський студентський турнір фізиків і здобула право представляти Україну на Міжнародному студентському турнірі фізиків. У нашу команду ми взяли ще двох людей із команди «малих» — Ваню Лучка та Ігоря Демковича з 3 та 1 курсу відповідно.

Поїздка почалася в суботу зранку із київського метро. Звідти ми добралися до залізничного вокзалу, почекали Кельника, сіли на маршрутку і доїхали до аеропорту «Бориспіль».

Увесь час у голові крутилася пісня “Airplane” Вакарчука:

«Take me high, take me high, my airplane,
take me high, take me high, my airplane,
take me high, take me down and back again».

Нам видали шалені добові, частину ми одразу поміняли на рублі. Настрій у всіх був піднесений.

Літак здався мені схожим на вагон «Подільського експресу», точніше, на 2 вагони, з’єднані разом. Принципово нових відчуттів не було, тільки прикольно дивитися на хмари зверху. І влітати в них — теж гарно.

Був початок квітня. У Києві вже з тиждень пригрівало сонце і зеленіла травичка. Ніщо не віщувало біди, тож думка про те, що варто взяти речі тепліше в Москву, мені в голову вчасно не прийшла, про що я й пошкодував одразу, як ми вийшли з аеропорту. Увесь час у Москві лежав сніг, який навіть не думав зникати. Погода така, яка в Києві була місяць тому.

Перше, що в Москві кидається в очі — це, мабуть, ціни. У 1.5 рази вище, ніж у Києві. А ще постійно думаєш: «а в гривнях це скільки?» Тим, хто ділив на 3 чи 4, було простіше, я ж множив на коефіцієнт 0.273.

Крім цін, важко звикнути до мови — вона російська. Спочатку я на російську мову відповідав українською, а після здивованого погляду те саме повторював російською, у кінці ж на російську від наших же відповідав російською, після чого думав: «тю, він же українську розуміє». Діма (з Донецької області) мужньо намагався говорити українською, хоч у Києві розмовляє російською — йому подобалася реакція оточуючих москвичів.

Гуртожиток, у якому нас поселили, був шикарним (порівняно з харківським та київським): 2 кімнати, балкон, кухня, електрочайник, холодильник, ванна/туалет — фактично квартира, причому все доволі нове. Мабуть, для швейцарців чи румун це нормально, для нас це було вражаюче.

Харчувалися ми в столовій МФТІ, в яку нам видавали талони на сніданки, обіди та вечері — в сумі 400 рублів на день на чоловіка. Реально вистачало б і 300, тож на решту ми скуповували всілякі бутерброди, кекси, чай і все таке, чим можна підкріпитися в гуртожитку. Їжа, як на мене, гірше, ніж у нас у столовій, запіканкою навіть отруївся, але минулося.

Отже, приїхали і поселилися ми в суботу, тоді ж було і відкриття турніру. Приймали участь 6 команд: 2 з Москви, Київ, Львів, Швейцарія, Румунія. Уже в неділю грались перші 2 гри, а в понеділок — останні дві. Вівторок — день відпочинку, середа — фінал. Четвер — вільний день, п’ятниця — виліт у Київ.

Офіційна мова — англійська, всі нею розмовляли, і це було спершу незвично, але за кілька днів усі, здається, втягнулися. У перший день я співдоповідав із Катею задачку постійно запинаючись, не дивлячись на простоту лексики, а вже на фіналі «невимушено» рецензував. Мені сподобалося, атмосфера англійської мови дуже приємна.

Узагалі, сама організація турніру — відмінна: і екскурсія, і побут, і супровідниця з Москви для команди, і навіть такі приємні дрібниці як і сувенірні футболки-чашки і кава та тістечка у перерві між боями («кава-брейки»). Такого рівня я ще не бачив. Можливо, це норма, але після Харкова, де усім було до нас байдуже, було приємно.

Журі наполовину, якщо не більше, московське. Дехто банально «не в’їжджає» в розв’язок задачі, а тим більше якщо він презентується англійською. Суб’єктивно, оцінювання менш справедливе, ніж у Харкові.

У вівторок було організовано екскурсію в Москву. Хоч ми й пройшли у фінал, але четверо з нас дозволили собі поїхати на екскурсію: Діма з Ігорем залишилися досипати та дороблювати задачу. Москва вражає своїми розмірами та пробками. Чогось подібного до Тверської я не бачив — монументальна вулиця. Купа всього, що привертає увагу. Екскурсія англійською, але все зрозуміло — краса. А от метро нікудишнє. Старі вагони, темні станції. Знову ж, це все суб’єктивно.

На Червоній площі українці вирішили сфотографуватися на фоні храму Василія Блаженого з прапорами. У нашої команди був один прапор, у команди Львова — ще два. Але не встигли ми їх навіть толком розгорнути, як до нас під’їхав поліціянт і ввічливо попросив сховати і більше на Червоній площі їх не піднімати, мовляв, тут можна тільки прапори Росії і Москви. Прапор України можете розгортати будь-де, але не тут. Ех…

У фіналі грали ми, Москва і Швейцарія. Команди були на сцені, але зал майже порожній. Усе-таки Всеукраїнський СТФ — масштабніше, ніж Міжнародний, там і суддів, і глядачів на фіналі більше було. Тим не менш, фінал відіграли, зайняли друге місце, перше дісталося господарям. Очевидно, що двічі підряд Україна Росію в Росії перемогти не може, а у Швейцарії рівень не той, щоб вигравати. Дипломів видали 6: один перший, два других і три третіх.

Після фіналу організували застілля, де навіть було спиртне. Слухали, як співає Кельник — гарно. Слухали швейцарців. Співали українські народні і не тільки пісні. Було весело.

Підсумовуючи, було весело! Хочу ще!