X Всеукраїнський студентський турнір фізиків

Ще минулого року після екзамену з соціолології я не зміг відмовити Дімі Дадиці приймати участь в Студентському турнірі фізиків. Тоді нас було більш як десятеро, але до кінця залишилося тільки четверо. Утім, нам вдалося зайняти 3 місце серед 9 команд з усієї України, та й то через невдало вибрану задачу на фінал. Цього року нас мало бути шестеро, але, знову ж, до фіналу дожили чотири людини: я, Катя, Бодя і копітан Діма, який, виявляється, ображається, коли його називають Дадикою.


Умови задач були відомі ще весною, але, як завжди, по-справжньому розв'язувати їх ми почали тільки за місяць до гри. Останній тиждень перед грою я ходив на роботу, намагався вчитися, приділяти час дівчині, а вночі "розв'язував" задачі, тобто виводив Катю на коридор і змушував її щось робити, при цьому ґуґлячи їй потрібні речі та створюючи презентації. В результаті, спав я по 3-5 годин на день, але на бій у нас із Катею були майже готові 3 задачі. Ще майже дві були в Боді. Разом 5 із 18 — нормально, живемо :)


Приїхали в Харків 18 зранку. На перший погляд місто мало чим відрізняється від Києва, а метро — взагалі ідентичне, тільки замість кас стоять автомати, а голос диктора деещоо поовіільніішиий, як у Білоколоса. Пізніше ми виявили, що харківські журі значно менш адекватні, ніж київські, але це, мабуть, можна пояснити недосвідченістю, принаймні, хотілося б на це сподіватися. Як можна за задачу, де експериментально намагалися довести якусь залежність, не набравши навіть скромної статистики, і в якій не було жодної формули, ставити вищі оцінки, ніж за задачу з якими-не-якими формулами та експериментом?


Поселили нас у гуртожиток із якимись нацменшинами з постСССР, причому у виключно чоловічий гуртожиток. Спілкувався з одним із представників — він курив, чекаючи поки Катя вийде з душу, спльовуючи постійно на підлогу, питався, чому я не зробив ядерну бомбу і найбільшим досягненням свого життя вважав те, що він з однокласниками закинув надцять пачок дріжджів у туалет школи, після чого заняття на 10 днів скасували. Сам із Туркменістану, вчиться на 1 курсі юрфаку ХНУ ім.Каразіна.

Дівчат селили окремо від решти команди разом, що Каті не сподобалося, тому вона спала зі мною на дивані (ааа! разврат!). Але спали ми всі мало, в основному після боїв, тобто десь з 19 до півночі або трохи довше, а вночі "допилювали" задачі. По ходу було зроблено зо 3 експерименти, і десь стільки ж "зроблено". У кінці ми вже мали 9 більш-менш розв'язаних задач.

Наша команда, "Оператор "Ы" (чого "Оператор "Ы"? — щоб ніхто не здогадався), жила в кімнаті старшої медсестри, але кімната від цього кращою не була. Добре, хоч тарганів не було і постіль видали. Ті, хто жили в гуртожитку, коли приїжджали минулого року в Київ, казали, що це — небо й земля. Обійшлося нам це у 18 гривень за добу з кожного.

Були кухня і душ, але ніхто з нас не взяв ні тарілок, ні чашок, ні, тим більше, каструль, а тапки на зміну були тільки в Каті. Так і ходили ми в них по черзі в душ. Правда, тарілку потім ми купили, смажили на спирту сосиски, а електрочайник був у "малих".

Але плюси проживання в гуртожитку були: ми могли поспілкуватися (і домовитися) з іншими командами, чого не міг зробити Харків. Переважно це були наші "малі" — друга команда від РФФ, третьокурсники. Приємні люди. Цікаво, що ми з ними домовилися про задачу, на яку їх викликати, викликали, а вийшло, що вони цю задачу доповіли так погано, що за бій отримали мінімум балів.

Усі 5 боїв, що ми грали, нам дико щастило — суперники на диво вдало вибирали задачі, які в попередню ніч були дороблені. Програли ми тільки 1 раз команді КПІ, яким, втім, ця перемога нічого крім ЧСВ не дала. Нам ця поразка теж була не дуже важливою — ми все-одно у фінал потрапили з першого місця списку команд-учасників.

На фінал вибрали задачу, з якої були тільки деякі міркування і деякі експерименти, але ні спаяної схеми для демонстрації, ні навіть деталей для неї не було. Бодя з Дімою поїхали по них на радіоринок, який виявився закритим, після цього — в магазин, який вже довгий час не працював, і тільки після цього — у радіомагазин на сусідній біля нас станції метро, який я за кілька хвилин знайшов в інтернеті. При цьому панікер Бодя підірвав нас, наших "малих", Кельника та інших, не зовсім причетних людей.

І ось день фіналу, він же день народження Діми. Ніч і ранок провели над клепанням презентації і паянням схеми. За 1.5 години до фіналу наша схема нарешті якось запрацювала. Конкурс капітанів, який Діма торік програв, цьогоріч із величезним відривом виграв і поставив нашу доповідь останньою. Тож упродовж трьох доповідей попередніх команд наша презентація дописувалася і прикрашалася. І це було правильно.

Отже, наша доповідь. Наша схема, поки ми її донесли, перестала працювати. Ноутбук не підключається, і поки я запускав презентацію на іншому ноуті, схему все-таки змусили працювати, не зовсім, правда, коректно, але ніхто не помітив. Доповідь з демонстрацією пройшла ефектно. Оголошення оцінок за доповідь, остаточні підсумки, і — "РЄБАТА, МИ ПАБЄДІЛІ!!!" Це було неймовірне відчуття, яке нас ще довго не покидало: "Як? Як ми виграли?!"


Як не дивно, після фіналу ми прийшли в кімнату, поїли, Катя, Діма і Бодя випили трохи пива, яке Бодя проспорив мені, коли казав, що доповість презентацію на 27, після чого всі, крім Боді, поснули. Бодя ще довго "тусувався" з іншими командами.

Наступного ранку прибирали в кімнаті і готувалися до від'їзду. Якось так сталося, що за часом толком ніхто не слідкував, і Катю, яка хотіла виїхати за годину до поїзда, ніхто не почув. Зрештою, виїхали майже впритул, але затупили в метро (виявляється, зробити дві пересадки швидше, ніж одну) і на кілька хвилин запізнилися на поїзд. Двома командами, крім Боді — він виходив віддавати позичені колонки і вибрав оптимальніший маршрут до вокзалу.

Утім, може це було навіть краще для нас: їхати ми мали експресом на сидячих місцях і з "малими" в різних вагонах. Так же, ми вдев'ятьох їхали в одному вагоні плацкартом, виїхали о 7, тільки на 2 години пізніше, і до одинадцятої грали "мафію". Багато чув про цю гру, але грав вперше — дуже класна гра. А в Київ приїхали вже о 6 ранку з думкою:

We are the champions!