17 вересня 2011 р.

Поїздка в Крим

5 днів, проведених на території півострова, 2 ночі в поїзді, 2 — в наметі, ще одна — на квартирі. Стрибок зі 120 метрів, відпочинок із виглядом на море, осередок Росії в Україні. Качі-Кальйон, Бахчисарай, Херсонес, Севастополь і "такий український Сімферополь". Скелі, кримське повітря, роздуми про життя — ось як пройшли ці 5 днів.

Поїздка в Крим була задумана задовго до відправлення — ще в кінці червня Богдан відвозив аванс за стрибки. Власне, він мене і переконав залишитися після стрибків ще на кілька діб: нижчі ціни, початок семестру, а також те, що моря ми не бачили майже 10 років. А Бодя якраз шукав компанію для поїздки з палаткою кудись під Севастополь, так наші дороги і перетнулися. За кілька днів до відправлення з наміченої компанії залишилися я, Богдан і Бодя (не плутати, див. "Умовні позначення"), але вдалося переконати їхати Путрю Ярослава — богданового сусіда. Білети в Севастополь були куплені, назад же — ні, за що, зрештою, я з Богданом і поплатився.


У четвер на місце виїхав Путря з Бодею, а через день, із компанією стрибунів (нас виявилося з Києва аж четверо), — я з Богданом. Поїзд вирушив о 13 — що робити цілий день? Грали в дурня командами, повісили погони до 9. Вперше пив щось міцніше пива в поїзді, вперше за більш як рік пив горілку. Пив значно менше за інших, тож більш тверезим поглядом дивився на більш п'яних. Особливо жалюгідно виглядають на тверезу голову п'яні жінки. Багато думав.

У Бахчисарай приїхали о 5 ранку, причому ми з Богданом ледь не проспали свою зупинку, збиралися вже коли поїзд стояв на станції, навіть постіль не застелили. На авто нас довезли до бази. Поволі з туману вилізла гора і нас, рівнинних, це дуже вразило — фактично перед носом постала така велич, яку, здається, нічим приховати не можна. Утім, завалилися спати, проспали кілька годин.


На ранок — із очевидними перепозначеннями часу доби — нас погодували і повели стрибати. Одразу ж гори навколо нагадали мені Дністровський каньйон, і своїми аналогіями "а от у нас на Дністрі" я досить швидко задовбав усіх так, що мені відповідали на таке: "А ти був на Дністрі? Розкажи!"

Іду, а чомусь не страшно. Піднявся на гору, помилувався пейзажами. Страшно дивитися вниз, там мініатюрні машинки, страшно підходити до краю. Ось на мене починають одягати спорядження, починають труситися ноги — це нормально, але чомусь не дуже страшно. Ось уже і моя черга, останні настанови. Ось уже стою на місточку, — "Можна стрибати". Ще раз перепитую, як треба стрибати, секунда вилетіла з пам'яті — і ось я уже лечу, а ноги по-зрадницьки піднімаються догори, над головою — ніякої тобі краси, а начебто все правильно зробив. Ловлю себе на думці, що думаю зараз не про те, про що варто — про страх і т.п., а про те, що знову фото негарним вийде, що зараз смикне сильніше тощо. Хоча, може це через те, що землі-то я толком не бачив, голова ж вверх дивилася. Нічого, через 2 тижні стрибатиму в Запоріжжі доти, доки не стрибну нормально.


Богдан же тримався за двох чоловіків, йому рахували, він протягом усього польоту кричав, я ж за весь час не промовив ні слова, Богдан наверху був здивований, коли не знайшов мене, так тихо я покинув верхівку. Втім, Богдан стрибнув, як на мене, ідеально правильно.


Загалом, щось не так. Де страх? — чомусь було тільки відчуття невагомості. Де мій страх?!


Після стрибків прогулялися попід горою, там монахи собі келії в горі видовбували, цікаво було подивитися.

Годинку полазили, після чого взяли в оренду велосипеди і поїхали кататися. Дивно, за 20 грн/год велосипеди були в ідеальному стані: ніде нічого не хиталося, не перекошувалося, жодних навіть ознак вісімки, усе перемикається ідеально — мабуть, ніколи ще не бачив таких ідеальних велосипедів. Та й дороги доволі гарні, мабуть, через те, що по них рідко хто їздить. Поїздка нам з Богданом неймовірно сподобалася.


Села, по яких ми їздили, нагадали мені Хмельницький 15-річної давнини: ті самі дитячі майданчики в радянському стилі, ті самі недобудовані будинки без вікон, ті самі городи під вікнами багатоповерхівок, по дорогах їздять радянські машини, переважно, "Жигулі" — немовби повернувся в минуле.

Повернувшись, повечеряли і швиденько поїхали в Бахчисарай, звідки маршруткою добралися до Севастополя. Там докупили все, що забули Бодя з Путрею, і останньою маршруткою добралися до Фіолента — нашого табору.

Про табір слід написати окремо. Отже, з однієї сторони — море, з іншої — крута гора. Щоб від місця, де стояла палатка, забратися на саму гору (там одразу цивілізація, телефони "ловлять" і т.п.), треба потратити хвилин 10. Якщо підеш не тією стежкою, доведеться відчути себе скелелазом — підніматися на двометрову гірку під 90 градусів, використовуючи виїмки в скелі. Кажуть, це вже Південний Берег Криму, тож дуже тепло, тому ростуть тут дещо дивні рослини — метровий польовий хвощ, повсюди росте плющ. Дров немає — їх одразу підбирають, ми використовували куплене вугілля. Гора крута, але там, де трапляються більш-менш рівні місця, — місця для наметів, на одному з них був і наш. З гори стікають прісні потічки — невеликі, і вода з них дивна на смак, але питна. З того місця, де ми стояли, відкривався фантастично красивий вид на море, спускатися до якого треба було хвилин 10. Знову був повний місяць, одразу згадав "Місяць у каньйоні".

Море! Яке ж воно прекрасне... Але тільки тоді, коли вмієш плавати. Нормально плавати я досі не навчився, але коли наступного дня заліз у море, мені так не здавалося. Солона вода виштовхує краще, тож плавалося мені непогано. Правда, були хвилі, але це ж навпаки — захоплює. Усі полізли на скелю, і мені теж захотілося, я підплив до того місця, де залазили, там кілька метрів глибини, спробував вилізти — і в мене нічого не вийшло. Що робити, що робити?! — Пливти до берега! До нього метрів 10-15, відповідно, таку ж відстань я вже проплив до скелі, у прісній воді це мій рекорд. Пливу, "последние силы жгу", відчуваю, що вже не пливеться. І знову — ніякого страху, ніякої паніки, гребу з останніх сил і мовчу, думав кричати вже коли на дно йтиму. Уже мене накриває хвилями, уже води наковтався (морська вода за характеристиками, як на мене, значно краще прісної — очі можна одразу відкривати, на смак не така противна, виштовхує краще), як нарешті опустився на ноги і відчув дно. Коли виліз на берег, страшенно боліла голова — дурниці, головне, що не втонув.


Хвилин 30 посидів донизу головою, опісля поїхав по квитки. І тут — халепа, на той день, коли Путря з Бодею купили квитки собі, їх уже немає. Довелося купувати на день пізніше. У цей час Бодя, Богдан і Путря насолоджувалися тим, як хвилі кидали їх на прибережні камені, коли повернулися, усі були поцарапаними та побитими.


На наступний ранок, коли Бодя і путря мали їхати до Києва, на морі був майже штиль, а вода була дуже прозорою, втім, купатися я вже не став. Взагалі кажучи, обов'язково слід повернутися до Фіолента ще раз, але вже навчившись плавати. Вирішено було йти з цього місця і за день, що залишився нам з Богданом, оглянути Севастополь, що ми й зробили.

Одразу ж, на автовокзалі, знайшли кімнату за 150 гривень за день, закинули туди речі і пішли гуляти. Прогулялися по центру, відвідали Херсонес, знайшли руїни, зображені на перших гривенних купюрах, сходили в кінотеатр, погуляли по набережній, переночували, на наступний день сходили в акваріум, посиділи на пляжі та поїхали до Сімферополя, де сіли на поїзд до Києва. У мене були суперечливі почуття від побаченого.

Севастополь — місто із завищеною самооцінкою. Похід у кінотеатр нам обійшовся в 45 гривень кожному (це ще після 10 гривень знижки по студентському), при цьому екран був бочкоподібний, а не прямокутний, озвучування російською мало того, що не синхронізоване по губах, часто фрази запізнювалися на 2-3 секунди, а перші кілька хвилин я взагалі думав, що переклад одноголосий. Севастопольці, якщо ви ходите в такі кінотеатри, мені вас щиро шкода. Проїзд у севастопольських маршрутках коштує дорожче, ніж у київських, та й решта цін вищі, ніж у столиці.

Усюди російська мова. Це гнітить. Нібито навколо люди як люди, а розмовляють російською. Майже вся реклама російською, рідко коли трапиться щось українською. Добре, що це Україна, тут я маю повне право розмовляти українською, що я й робив. Кілька разів навіть на "Дякую" чув "Нема за що", було приємно. Більшість, на щастя, українську розуміє, на питання "Це кінцева?" — відповідає: "А, конечная! Да".

Радує те, що ніякого негативу від кримчан, і севастопольців у тому числі, з приводу того, що розмовляв українською, я не відчув, якраз навпаки. У магазині під будинком, де ми ночували, продавець мені з Богданом відповідала чистою українською, Богдан вмовив її заварити чаю — заварила, одразу попередивши, що цукру немає. Щоб не виникло питань, чаю в продажу не було. Ми потім прикинули, що заварила вона його безкоштовно. Приємна дівчина, цей випадок здорово підняв настрій. На наступний день Богдан питав, де пляж, у вахтера, вона пояснила, а коли ми вже відійшли метрів 50, чуємо: "Хлопці!" — догнала нас і ще показала, він там поряд був. Приємно, чорт забирай. Загалом, українці в Севастополі є, але вони ретельно шифруються.


Севастополь — резиденція Росії в Україні, і це прикро. Я нічого не маю проти росіян, якщо вони не ведуть себе як загарбники. Складається враження, що мешканці цього міста тільки те й роблять, що дзвонять в Росію (судячи з реклами, осторонь залишився тільки "Київстар"). Приблизно кожен другий прапор — російський. Із усієї набережної видно будівлю, на якій написано "СЛАВА ВМФ РОССИИ!". Про мову я вже писав. Не дивно, що після всього побаченого Сімферополь здався мені типовим українським містом — переважна частина реклами українською, на вокзалі оголошення поїздів українською, навіть у "Маці" Богдану відповідали українським суржиком.

Загалом, Севастополь — місто з красивою формою і некрасивим змістом, як гарно зв'язана в контексті лайка (aka Подерв'янський). Місто на любителя, можна ж не помічати усього, що відбувається навколо, можна ж цим і навпаки — захоплюватися. Мені ж повертатися до Севастополя не хочеться.

Немає коментарів:

Дописати коментар