Підготовка. За день до стрибка Богдан відчайдушно шукав по гуртожитку мені берци —
найкраще взуття для стрибка. Врешті-решт, найкращим варіантом для мене
виявилися його зимові берци, хоч вони й були на розмір чи два більші,
ніж треба. До речі, дивовижне взуття: ноги важчають на кілька кілограм,
весело стукотять по паркету і асфальту, зовсім не парять ноги (хоч на
вулиці й була страшенна спека, а берци ще й були з шерстю всередині,
ноги аніскілечки не парило), дозволяютьлегко проходити важкодоступні для
звичайного взуття місця, а, крім того, ще й підвищують самооцінку, а
удари ногами стають сильнішими і приємними. Загалом, варто й собі
купити буде.День стрибка. Встав о шостій, помився/побрився/поснідав. Тато в цей час якраз приїхав у Київ і чекав нас на "Святошині". Крім Богдана, з нами стрибали ще двоє його друзів з Хмельницького, і всю ніч до цього вони були в гуртожитку, тож ранок їм дався важко. Замість запланованого виходу о 7, вийшли о 7:25. Проїхавши 1 станцію на метро, згадали, що забули тату берци. Втратили ще 20 хвилин. Тата біля метро зустріли о 8:50, майже одразу сіли в автобус до Бородянки, і о 9:45 були на місці.
Доки пішки дійшли під аеродром на реєстрацію (2-3 км), була 10:15. Взагалі-то,
реєстрація — з 9 до 10, але "у нас не Європа", тож зареєструватися
можна було навіть об 11:30. При реєстрації платиш 300 грн, відмовляєшся
від усіляких претензій у майбутньому, і все — у нас навіть жодного
документа, що підтверджує особу, не запитали. До речі, там же можна було
в оренду взяти взуття і комбінезон.
Десь об 11 почалася підготовча навчальна програма, яка без перерв тривала
десь до 14:30. Ми вчилися вистрибувати з літака на прикладі куска літака
(все-одно кожного другого виштовхують більш або менш насильно, у літаку
не залишається нікого, як би хтось не противився) і правильно приземлятися,
стрибаючи з півтораметрового підвищення в пісок (ноги разом, трохи зігнуті,
ступні паралельно землі, після стрибка обов'язково слід падати).Нам показали, як зробити так, щоб запасний парашут не розкрився (за укладку його слід доплатити 60 грн штрафу), але все-одно в декого вони розкривалися — автоматично, на 300 м. Взагалі кажучи, імовірність на висоті забути все, чому тебе вчили, у тому числі і забути деактивувати запаску — ой яка велика. Розказали, як керувати парашутом, як збирати його, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Загалом же, усе спорядження таке, що вбитися фактично неможливо, хоча щось поламати чи розтягнути — цілком реально, якщо діяти зовсім неправильно.
Було нас під 60 чоловік. Ті, що нещодавно вже стрибали, інструктаж не
проходили і одразу зранку ж пішли стрибати, залишилося 50. Усіх розбили на групи
по 10 чоловік (5 підйомів), і десь кожну годину кукурузник піднімався
в повітря.
Перед польотом ми ще встигли поїсти в столовій. До речі, борщ і салат
були смачнішими, ніж у наших столових, а ціни дуже навіть лояльними.Я з татом були в останній десятці (точніше, дев'ятці), тож одягати нас почали тільки о 18:30, та й то тому, що гроза насувалася. Богдан же стрибав раніше. Зрештою, гроза пройшла стороною. Узагалі, погода цілий день була чудовою — сонце часто ховалося за хмари, але дощу не було.
Отже, одягли на нас амуніцію, всунули сумки, в які складати парашути,
ще раз провели короткий інструктаж, вкотре звернувши увагу на найважливіші
моменти, і посадили в кукурузник.
Відчуття польоту в літаку навряд чи з чим можна порівняти, хоча, можливо,
це через те, що це був мій перший політ. За ілюмінатором пейзаж плавно
перетворюється на карту Google, і зовсім не страшно. Починаєш боятися
тоді, коли відкриваються двері. Найбільш лячно мені стало тоді, коли літак
робив поворот і перехилився на один бік — аж в очах потемніло. За хвилину
до виходу я запанікував — куди ставати? Ставати слід проти вітру, адже
парашут має власну горизонтальну швидкість, яка компенсуватиме швидкість
вітру. Нам казали, що ставати слід обличчям на ліс, але те, що з землі
виглядало лісом, з висоти було просто зеленим прямокутничком, геть невпізнаванним,
це вже я потім зрозумів, що є що. Але за 5 секунд до викиду згадав:
сонце повинно світити в ліве вухо.
Чи я сам вистрибнув, чи мені допомогли — не пам'ятаю. Я навіть злякатися
не встиг. Далі пам'ятаю тільки дуже легкий удар і характерний звук.
Піднімаю голову — купол неба, а в ньому, менший, купол парашута.
На 80 м2 він не виглядав — мабуть, був досить високо.
Одразу відключив запасний парашут, і сиджу — планерую. Під ногами карта
Google, яка не планує збільшуватися — кайф, який ні з чим не порівняється.
Помаленьку починаєш розуміти, що ті дві паралельні ледь помітні коричневі
лінії на зеленому фоні — то дорога, а ті білі плями не полях внизу —
парашути тих, хто стрибнув раніше (сортування за вагою, першими стрибають
найважчі, до того ж ті, хто менше важить, довше падають). Карта збільшується дуууже повільно.
Ті, що були на землі, кажуть, що я літав найдовше. У повітрі ж час
пролетів геть непомітно.Аж ось затріщав механізм активації запасного парашуту — вхолосту, отже, це вже 300 м. І тут раптово — порив вітру (зверху вітру майже не було), причому не в обличчя, як має бути, а вбік. Починаю швидко повертати парашут, потім згадую, що приземлятися повертаючись категорично заборонено, зводжу ноги разом і готуюсь до приземлення, плюнувши на боковий вітер. Земля наближається, це вже помітно: на однотонних полях проскакують клапті інших відтінків, потім починаєш роздивлятись дерева, потім розрізняєш уже травинки. Кульмінація — прямо під ногами пролітає ластівка, і через секунду — земля.
Як я приземлився, теж не пам'ятаю, пам'ятаю тільки, що сильно забив ноги, ніби стрибнув з 2-3 метрів на асфальт (тренувалися-то на піску). Просто я впав не сам, як би треба було, а мене завалило, і на ноги прийшлася більша частина кінетичної енергії, ніж мала б. Але, пам'ятаю, встав, — ура, біль у ногах проходить, значить нічого серйозного, — показав великий палець машині, яка всіх збирає, мовляв, усе добре, і почав збирати парашут. На ньому вже сиділа купа коників-стрибунців, які зовсім не хотіли його покидати — поле, як-не-як.
Зібрав, побіг до машини. А парашут — важка штука, основний — 20 кг, і запасний — ще 10, не дуже й розбіжишся. Коли його на мене одягали, питали, чи не п'яний — хитався. А машина їде за тими, хто впав найдалі. Метрів 500 я за нею йшов, потім плюнув, знайшов іще одного стрибуна з моєї партії, і разом чекали машину на дорозі. Скоро нас підібрали, на аеродромі ми були о 19:30. Так, ця година пролетіла дуже непомітно.
Висновок. Багато адреналіну тут не отримаєш, але й справа тут не в ньому. Тут ти сидиш і насолоджуєшся видами з висоти пташиного лету, навіть з більшої. Так би мовити, побачити карту Google вживу. Після цього хочеться тільки одного — більшої висоти. Правда, невідомо, скільки це коштуватиме і як довго до цього треба буде тренуватися.
Немає коментарів:
Дописати коментар